Естетичні виміри слова

М. І. Кокадей

Естетичні виміри слова-образу вітер у мовотворчості
поетів-шістдесятників

Постановка проблема. Невідкладним завданням сучасної науки є всебічне дослідження духовних здобутків людства. Особливо показовим у цьому плані виступає поетичний дискурс бо поезія є мовним вираженням естетичної свідомості  нації, вона становить високе мистецтво. За висловом О. Потебні, «відкриття, котрі ми робимо за допомогою мови, є не лише живими і вражаючими, а й добрими відкриттями. Знання дійсності, що приходить через мистецтво, є знанням, зігрітим людським почуттям, співчуттям. Ця властивість мистецтва й робить його суспільним явищем невимірного морального значення»  [15, с. 125]. Естетика мови, як ніщо інше, духовно резонує в українському соціумі, взаємодіє у складних системах, особистісних та суспільних стосунках.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота пов’язана з комплексною темою кафедри української мови Інституту філології Сумського державного педагогічного університету імені
А. С. Макаренка «Мова поетичних текстів».

Аналіз актуальних досліджень. Образ вітру як один із яскравих прикладів народного духовно-звичаєвого надбання віддавна був об’єктом пильної уваги фольклористів, культурологів, літературознавців, мовознавців, митців слова. Вагомий внесок у його вивчення зробили 
Г. Бідерман [3], В. Жайворонок [11], Г. Лозко [12], С.  Єрмоленко [10] та ін. Серед традиційних образів  вітер показовий тим, що є розгалуженим і добре  збереженим, зокрема в народній творчості і творах письменників.

Проблема естетики слововживання в українському мовознавстві не досліджена, хоча фрагментарно привертала увагу багатьох науковців, які студіювали творчий доробок письменників ХІХ – ХХ ст. (С. Барабаш [1],
Т. Берест [2], І. Грицюта [6], О. Доценко [9], В. Неділько [14] та ін.). Звернення до мовотворчості шістдесятників зумовлене тим, що вони  орієнтувалися на світовий мистецько-літературний досвід та істинні національні традиції. Основним змістом їх творчості було «антиколоніальне спря­мування, і не конче в сенсі суспільнополітичному, а передусім онтологічному, екзистенцій­ному, культорологічному. Вони намагалися реанімувати загрожену національну ідентич­ність, окремість українського світу» [13, с. 59]. Усвідомлюючи, що майбутнє мови і літератури – в її інтерпретованому минулому, автори створювали цілісну історико-літературну реальність, засновану на фольклорі, мовотворчих досягненнях української та світової класики. Мета нашої розвідки – з’ясувати  естетичне наповнення слова-образу вітер у мовотворчій парадигмі поетів-шістдесятників. Завдання статті: 1) розглянути характеристику лексеми вітер за лексикографічним джерелами; 2) обґрунтувати особливості художнього моделювання естетики слова вітер у поетичних творах
В. Симоненка, В. Стуса; 3) розкрити змістову багатогранність словесно-образної символічної семантики лексеми вітер в індивідуально-авторській інтерпретації.

Результати дослідження. Одним із предметних показників мови є її словник, тобто лексичний склад як культурологічний аспект відображення об’єктивного світу в процесі колективного пізнання й народної мовотворчості. Так, В. Жайворонок зауважує, що «словник мови – це просто набір слів, хай і впорядкований. Це чітко організований мовний продукт, об’єктивний зміст мови, конкретна форма якої виражена в системності мовних одиниць як із фонетичного, та і з семантичного боків» [9, с. 63]. Очевидно, мовотворчість є певним відображенням як загальнонародних естетичних смаків, так і власне індивідуально-авторських, оскільки індивідуальний акт мовлення – це творчий процес мовця, що користується традиційними мовними формами, водночас вдається до новотворів.

Поетичний тезаурус характеризується особливим набором мовно-естетичних знакових одиниць, що творять художній континуум. Одним із ключових природоцентричних номенів, що відображає картину світу, є вітер. Слово вітер подають як лінгвістичні, так і енциклопедичні словники.

У словнику української мови  лексема вітер зафіксована з двома значеннями: 1) «більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі»; 2) «потік заряджених частинок, плазми в космічному просторі» [4,с. 148-149].

За великим енциклопедичним словником  вітер – «рух повітря відносно земній поверхні, викликаний нерівномірним положенням атмосферного тиску, направленого від високого до низького. Вітер характеризується швидкістю і напрямком» [4, с. 214].

У поетичних текстах В. Симоненка, В. Стуса лексему вітер здебільшого засвідчено зі значенням «сила, швидкість руху повітря»: «Виє вітер, довго виє, навіть, слухать обрида, / ходить байда споконвічний та у вікна загляда. / Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі, / не погріть старечі кості в димарі чи на печі? / Я не сплю – мені й не диво: я ж не вітер – чоловік, / по митарствую, поб’юся,  та й засну колись навік. / Але ж я не спати – жити! Жити й мріяти люблю – / Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю. / Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи, у моє вкладайся ліжко – і за мене там поспи. / І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є: / – І мені, – кричить, – кохання також спати не дає. / Я давно про зірку мрію, світлу зірньку одну, / але як не дму, не вію, а до неї не сягну. / Тож ходжу я в довгі ночі і зітхаю знов і знов, / їй пісні сумні складаю про сумну свою дюбов» [17, с. 285]; «По чорних водах човен мій пливе, / і вже не видно ні землі, ні неба. / зайшло на бурю. Мабуть, так і треба, щоб ти себе в цій темені згубив, / щоб хворе серце горем досадив, скорившись волі лбтого Ереба. / Пливи ж, мій човне, далі. Перед тебе / ще скільки є застрашливих вітрів. / Не заглядайся в моторошні хвилі і не чікай, що в чорному знесиллі, / ти виміряєш моря глибину. / ще майорить душа, немов вітрило, котрому вітер обриває крила, / вона ж проводить далеч осяйну» [18, с. 184].

У словнику синонімів української мови вітер із семантикою «явища природи, атмосферні  явища, геологічні явища, рух повітряних мас, стан атмосфери, оптичні явища» має наступні синонімічні відповідники: вітер – поет. вітровій, (сильний) буревій, борвій, (легкий) легіт, (сухий) суховій, (береговий) бриз [7, с. 38].

У аналізованих текстах засвідчено вживання таких синонімічних відповідників до лексеми вітер, як суховій, буревій: «Вогонь, і сніг, і суховій, і дощ, / впіймає довгий морок сонних площ. / І все гуде, буруниться вирує, / а десь там Богоматір’ю вирує моя дружина…» [18, с. 198], «Хто ти, гордий брате суховію, / не вбивай в воєму серці останню надію» [17, с. 156], «…По дощах і по бурях,  по смереках, і обмовах, і смертях / він виторує найкоротший шлях» [18, с. 239].

У словнику паронімів української мови зареєстровано три
лексико-семантичні одиниці, пов’язані з лексемою вітер: «1) вітровий – викликаний вітром. Вітрова ерозія ґрунту виникає при сильних вітрах, які висушують орний шар, унаслідок чого знижується родючість; 2) 1. вітряний – наповнений вітром, з вітром; 2. пер., розм. легковажний, безтурботний;
3) вітряний – який діє за допомогою вітру»  [5, с. 53].

Спостережено, що лексему вітровий із семантикою «викликаний вітром» активізує В. Симоненко для змалювання захоплення природою, з метою зображення гармонії і величі довколишнього світу: «Земля зітха у вітровий туман / з якого сонця промені виходять, / тополі, верби, молоді гаї – / я вас люблю мо-мої…» [17, с. 76].

В. Стус, на відміну від В. Симоненка, використовує слово вітряний із семантикою «наповнений вітром», за допомогою цього номена митець відтворює нестерпний біль за Батьківщиною: «Поглянув у німе вікно, / де недоречні ґрати / осінній дощ холодний, вітряний вже обмиває стіни батьківської хати…» [18, с. 132]. Отже, лексема вітер – реалія, що визнана письменником як концептуально значуща і життєво важлива.

Мовотворчість народу, що зафіксована у словниках, органічно переплітається з мовотворчістю індивідів, оскільки будь-який індивідуальний акт мовлення – це активний процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює і реалізує її водночас. Індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми. Відбувається процес співвіднесення через слово нових сприймань і наявних поза свідомістю попередніх запасів думки, інакше кажучи, здійснюється акт індивідуальної мовотворчості. Тому, за О. Потебнею, «сила людської думки не в тому, що слово викликає в свідомості попередні сприйняття (вони можливі і без слів), а в тому, як саме воно примушує людину користуватися скарбами свого минулого» [15, 143].

Виражальними засобами на позначення слабкості вітру у поезії
В. Стуса є демінутивні форми іменника, які надають лексемі вітер естетичного забарвлення, зокрема конотацій «ласка», «втіха», «ніжність»: «Тепленьке сонце вибилось пораннє, / поранній щебет вітерець доніс» [18, с. 282]; «А вітерець лоскоче мої вії, / дрімають радо золоті поля…» [18, с. 283]. За допомогою експресії письменник вказує на підтекст, у якому приховані певні переживання, котрі він переносить на природу. У такий спосіб реалізується природоцентрична форма спілкування письменника з реципієнтом. За О. Потебнею, – це  «внутрішній національно-мовний діалог, у якому мовець не змушує вести бесіду, а закликає до роздумів, вираження думки» [15, с. 124].

Як відомо, шістдесятники, використовуючи фольклорні засоби, вдавалися до їх творчої трансформації, створюючи нові архетипні образи та символи. Як зазначає С. Єрмоленко, «входження типових слів-образів у нові образні контексти свідчить про єдність тради­ційного і новаторського начал у мові художньої літератури, про творення нових мовно-виражальних засобів української літературної мови, забарвлених колоритом фоль­клорності» [10, с. 9]. Наприклад, фольклорна поетика у творах В. Симоненка виявляється в одухотворенні довколишнього світу, персоніфікації природи як чогось загадко­вого, не завжди збагненного для людини. Персоніфікацію
довколиш­нього світу як типологічну рису художньої творчості цього часу спостерігаємо й у інших авторів цього ж періоду – Л. Костенко, Б. Стельмаха, М. Холодного та ін.

На відміну від мовотворчості В. Стуса, поетичний доробок
В. Симоненка характеризується одухотвореним наповненням міфологеми вітер як природної стихії. Вітер як природоморфна форма деякою мірою свідомо трансформується через лінгвокультурему в образ брата: «Хто ти, гордий брате Суховію, / не вбивай в моїм серці останню надію…» [17, с. 156]. Звертання до названої реалії сприяє усвідомленню того, що вітер є суто українським концептуальним художнім образом.

Слушно наголосити на символічному наповненні лексеми вітер.  
Г. Бідерман зауважує: «Слово вітер має як пряме, так і переносне значення, що виражається в природній стихії, любовній ласці, а також здатності чути голос» [3, с. 40]. Очевидно, науковець у поняття вітер укладає народнопоетичне уявлення, яке виражається у підсвідомому сприйнятті світу через архетипні образи і міфологеми.

На думку В. Похльобкіна, «вітер – символ різноманітного прояву людського духу; дихання всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки, як правило, однієї; шкоди, руйнації і водночас оновлення» [16, с. 83]. Учений уважає, що вітер є вираженням однієї з основних стихій світобудови – повітря (інші – земля, вода, вогонь).

В. Симоненко не випадково у поетичних творах звертається до вітру, сонця як образів-культів: «То ж послухайте сонце і вітре! / Перестаньте скиглить на мить! Маю річ я до вас нехитру, / Ви послухайте, помовчіть» [17, с. 263].

Кожний носій мови формує своє бачення світу не на основі самостійної переробки своїх думок і переживань, а в рамках закріпленого у поняттях мови досвіду його мовних предків, що зафіксований у міфах і архетипах; засвоюючи цей досвід, мовець лише намагається його застосувати і трохи вдосконалити. Але у процесі пізнання світу створюються й нові поняття, що фіксуються в мові, яка є культурним надбанням.

У віруваннях слов’ян Стрибог був покровителем вітру. Дослідниця української етнокультурології Г. Лозко зазначає: «Не зважаючи на суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» – дихання, дмухання, у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику» [12, с. 133]. Як відомо, Стрибогові молилися, щоб дав добру погоду на врожай, щоб не турбував моря під час військових походів.

Слушно зауважити, що за давніми уявленнями українців Стрибог свистів у степах. Про те, що вітер має гіпонім руху, вказує корінь стр-, який засвідчений у словах стріла, струмінь, стрімкий, стрімголов, стрічати. Ймовірно, що друге ім’я Посвистач бог вітру отримав від того, що вітер свистить у просторі.

Тому, мабуть, не випадково В. Симоненко підсвідомо звертався до слова-образу вітер на позначення бога стихії і мистецтва. Очевидно, для нього головним було поєднання традиційної народно-релігійної моралі: «Стрибоже! Подай снаги для вічного пориву у буття…» [17, с. 265]. Зміст міфологічних уявлень сприяє підсвідомому вираженню національної культури, а таким чином – і мовного мистецтва як головного чинника у психології, про яке писав Л. Виготський: «соціальної психологія, або психологія обирає предметом вивчення мову, міфи, традиції, культуру, релігії як  вищі форми естетичного мислення» [17, с. 16]. Очевидно, вираження своєї індивідуальності через мовотворчість – досить важкий і цілеспрямовий процес, який базується на народнопоетичній та морально-психологічній основах.

Метафорика поетичних текстів шістдесятників також ґрунтується на міфологічній природі поняття вітер. Взагалі метафора Симоненкових віршів схожа за своєю сутністю з метафорою В. Стуса. Але простежується певна відмінність. Коли В. Стус за допомогою цього тропу активізує в семантиці лексеми вітер семи «сила», «слабкість», то В. Симоненко вказує на страждання вітру як одухотвореної істоти «Ревли вітри… Ти стомлена ходою, / зійшла з дороги на твердий  обліг, / змінила жар тепленькою ходою, / знайшла тепленький, затишний нічліг [17, с. 77]; «Виє вітер, довго виє, / навіть слухать обрида» [17, с. 284] та ін.

Порівнюючи естетичне наповнення художнього слова-образу вітер у поетичних творах В. Симоненка та В. Стуса, помічаємо, що обидва митці активізовують означену лексему з семантикою «стихійність». Для слововживання В. Стуса характерним є домінування семи «біль», «страждання», натомість для Симоненкової мовотворчості – сем «переживання», «тривога» та ін.

Висновок. Слововживання лексеми вітер у мовотворчості поетів-шістдесятників стало своєрідним показником національно-мовної культури українського народу. Семантика означеної лексеми свідчить про збереження в ніій сакрального змісту. Слово-образ вітер виступає одним з основних знаків, що спостережні у контекстах аналізованих авторів. Матеріалом для подальших досліджень можуть стати поетичні твори М. Вінграновського,
Л. Костенко, І. Калинця, С. Хміль, Б. Олійника та ін., що дадуть уявлення про еволюцію естетичного мислення та про роль мови як певного коду у збереженні та передачі інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барабаш С.  Етика поетичного живопису Ліни Костенко / С. Барабаш // Українська мова та література. – 2003.1 травня. – С. – 24 – 26. 2. Берест Т. Семантика художнього слова в поезії 80 – 90-х років ХХ ст. (на матеріалі творів молодих українських авторів): монографія / Т. Берест. – Харків, 1999. – 199 с. 3. Бидерман Г. Энциклопедия символов / Г. Бидерман. – М.: Респулика, 1996. – 335 с. 4. Великий енциклопедичний словник у 2-х Т. Т. 1. / Головний редактор  А. Прохоров. – К.:Радянська енциклопедія, 1991 – 893 с.
 4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор В. Бусел. – К.: ВТФ Перун, 2004. – 1440 с. 5. Гринчишин Д. Словник паронімів української мови / Д. Гринчишин, О. Сербенська. – К.: Освіта, 2008. – 320 с. 6. Грицютенко І. Естетична функція художнього слова в українській прозі 30 – 60-х років ХІХ ст.: монографія / І. Грицютенко. – Львів, 1972. – 180 с. 7. Деркач П. Короткий словник синонімів української мови / П. Деркач. – К.: Радянська школа, 1960. – 209 с. 8. Доценко О. Українська література в роки застою / О. Доценко // Слово і час. – 1990. – №5. – С. – 85 – 86. 9. Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки української культури / С. Єрмоленко. – К.: Гелікон, 2009. – 352 с. 10. Жайворонок В. Національна мовотворчість і мовотворець у працях О. Потебні /
В. Жайворонок // О. Потебні й актуальні питання мови та культури: збірник наукових праць. – К.: Вид. дім Дмитра Бураго. – С. – 63 – 67.
11. Лозко Г. Українське народознавство / Г. Лозко. – 4-те вид., доп. – Харків: Фоліо, 2010. – 470 с. 12. Масенко Л. Альтернативне мовознавство шістдесятників / Л. Масенко // Українська мова та література. – 2004. – №25 – 28. –  С. – 59 – 65. 13.  Неділько В. В. Стус. Доля. Життя. Поезія /
В. Неділько // Українська мова і література в школі. – 1992. – №1. – С. – 32 – 37. 14. Потебня А. Эстетика и поэтика / А. Потебня. – М.: Искусство, 1976. –  614 с. 15. Похлебкина В. Словарь международной символики и емблематики / В. Похлебкина. – М.: ЗАО центролиграф, 2004. – 543 с. 16. Симоненко В.
Я кличу вас у відчаї не гнуться / В. Симонекно. – К.: Вид. дім Власті, 2005. – 407 с. 17. Стус В. Час творчості / В. Стус. – К.:Дніпро, 2005. – 704 с.